У відомій колекції Х’юберта Голлінгворта в архіві Едмонтона є унікальна серія фотографій, на яких чоловіки збирають лід із замерзлої річки Північний Саскачеван. Колись така робота була однією з найпоширеніших у місті та приносила людям великі гроші. Про те, як відбувалося збирання льоду, і головне навіщо, читайте далі у статті на edmonton1.one.
Як відбувався збір і транспортування льоду?
Лід різали на невеликі блоки ще у воді, потім його діставали за допомогою гака, прикріпленого до ланцюга. Після цього кінською упряжкою діставали брилу з води, завантажували на сани.
Бригади, які займалися такою роботою, діставали з води великі шматки льоду, їх вага була від 50 до 100 фунтів. Далі везли лід до розташованих поблизу місця видобутку холодильних камер. Одна камера вміщала в себе 8000 тонн льоду. Такої кількості було достатньо на все літо. Едмонтонський лід мав попит у різних країнах світу.
Лід збирали для різних потреб: для збереження продукції, продавали в кафе, ресторани. Особливо активно його використовували в немеханічних вагонах-рефрижераторах для захисту вантажів, які перевозили фрукти, овочі та заморожені продукти. У виданні «Едмонтон Журнал» писали, що лід є простим, природним способом забезпечити належну низьку температуру будь-де. Крім того, він коштує дешевше, ніж інші методи охолодження.
Лід з Північного Саскачевану був чистий і якісний. Підтвердженням цьому є публікація в одному з видань за 1912 рік. В ній йде мова про те, що чисті снігові води взимку стікають в озеро по гальковому річищу з високогір’я й утворюють водойму. Лід, взятий з річки, є чистим. Він витікає зі снігового потоку, фільтрується через великі гравійні шари вздовж річки. Вода стає м’якою, прозорою.
У 1912 році в Едмонтоні відкрили кілька льодових компаній: «Твін Сіті», «Арктичну льодову компанію». Їх штаб-квартири знаходилися у Россдейл на 100-й вулиці. Крім того, там побудували великі склади для льоду, стайні для коней, розмістили фургони для доставляння льоду.
Лід з Північного Саскачевану збирали в різних місцях. Переважно, вище за течією від міста. Така робота була сезонною, перевагу віддавали кремезним чоловікам з гарним здоров’ям. В одній бригаді було від 40 до 60 осіб.
Джейсм Гіллет, який працював льодорубом в “Арктичній льодовій компанії”, розповів у одному зі своїх інтерв’ю, що у нього на кварталі було 62 постійних клієнти. Торгівля льодом була ефективною. Льодоруби отримували за роботу великі гроші. За день Джеймс отримував 3 долари.
У 1920 році електричні холодильники починали набувати популярності. Попри це, компанія зі збирання льоду Arctic Ice була оптимістично налаштована щодо майбутніх перспектив і побудувала завод зі зберігання й обробки льоду у Россдейл.
Розвиток льодовидобування
У 1949 році коней більше не використовували для видобування і перевезення льоду. В цьому році «Артик Айс» – едмонтонська льодова компанія – придбала парк вантажівок.
Крім цього, побудували завод Arctic Ice. На його будівництво було витрачено 150 тис. доларів.
Завод давав виробничу потужність 72 тонни в день. Цього було достатньо для задоволення потреб містян. «Едмонтон журнал» писав про те, що завод був найсучаснішим об’єктом такого типу в Канаді. Тут почали виробляти штучний лід. Люди, яким потрібна, наприклад, одна брила льоду – мали змогу її отримати. Вона мала точні розміри й була зручна у використанні.
Крім виготовлення штучного льоду, на заводі можна було купити природний лід. Вони збирали його на озері Вабамун. З озера вирізали 600-футові брили для продажу. Далі їх відправляли до Національної залізниці, яка зберігала їх у льодовикових цехах, розташованих у Колдері й Джаспері.
Завод Arctic Ice проіснував до 1978 року. Причина його закриття полягала в тому, що його визнали пожежонебезпечним і занадто дорогим для опалення. З появою й активним використанням холодильного обладнання льодовидобування втратило свою актуальність.